Чи не повільно ми рухаємось у контрнаступі?
Усе залежить від цілей які ми ставимо. З точки зору військової стратегії – повернення територій не самоціль. Так, вона має психологічне значення для суспільства, але для держави в пріоритетах важливіші інші. Звільнення територій – супутній процес.
Передусім це знищення військового потенціалу ЗСРФ – людей та техніки. Ми мали два дуже успішних, яскравих наступи в минулому році, але так як в жодному з них не відбулось тотальне знищення російських військових, то ми повернулись у відносне статус-кво, лише на інших позиціях. Росіяни відносно організовано відійшли, без суттєвих втрат.
По класиці знищення військової сили відбувається в оточеннях – прорив у глибину та кліщі.
Але ми не можемо в силу мінних полів та авіаційних ударів робити прориви бронегрупами, з виходом на оперативний простір.
Тому нам найкраще проводити ефективні дії без відриву від наших баз, логістичних шляхів, ППО та артилерії. Чим далі ми від свого забезпечення, тим у більш вразливому становищі. Наші війська здійснюють постійний тиск, але свідомо не заходять у глибокі прориви. Це змушує росіян постійно підтягувати резерви живої сили. Наша перевага у далекобійній артилерії, вчасне насичення касетними боєприпасами, спеціалізованими проти піхоти – означає, що ми ефективно знищуємо російські резерви.
Інший аспект — знищення техніки. Співвідношення дуже суттєво на нашу користь. Наша техніка – поновлюється, ремонтується за допомоги коаліції Рамштайну, російське забезпечення технікою постійно зменшується. Вже зараз це призводить до того, що в наступі ми несемо набагато менші втрати ніж росіяни. Ми добиваємось того, щоб нашим механізованим з’єднанням протистояли фактично стрілецькі полки.
В існуючій диспозиції у нас зручніша логістика. Ми найбільш атакуємо там, де у нас логістика найкраща, а у росіян найбільш віддалена. Якщо ми наносимо відчутні удари по різним ділянкам, то росіяни змушені постійно перекидати резерви – а це моторесурс, втома, імовірність помилки.
Політолог Руслан Павленко
About The Author
